Мовчазні спогади

На цвинтарі, який недавно поринув у темряву, було тихо і спокійно. Напевно, це було наймовчазніше місце у селі. Світло місяця вихвачувало з темноти кілька могил. Вогники малесеньких поминальних свічок, недавно поставлених, здалеку видавалися за світлячків. Білий лапатий сніг іскрився сріблом навіть уночі.
Неподалік цвинтарю стояла невеличка охайна церква. Із-за дверей, якщо вслухатись, було чути співи різдвяних пісень. Із різнокольорових вітражів церковки лилося світло на сніг, залишаючи на ньому барвисті плями. Був переддень Різдва. Все: і люди, і тварини, і рослини раділи наближенню свята. Змовкли колядки, задзвеніли дзвони, сповіщаючи про закінчення служби, і вхідні двері церкви відкрилися. На засніжене подвір'я вийшли люди. Вони поверталися додому, кожен із якоюсь незбагненною радістю на серці. Від натовпу, який йшов до села відділилася жінка і пішла у напрямку цвинтаря. Відхилила хитку хвіртку, яка ледве втримувалася на завісах і ввійшла в царство мертвих, залишаючи по собі глибокі сліди на снігу. Вона підійшла до надгробка, який знаходився майже на самому кінці і сіла, струснувши сніг, на лавку, яка була поставлена поруч могили. Жінці було близько сорока років. Чорне, як ніч волосся, голубі, як травневе небо очі і дуже крихка статура, що здавалось, якщо доторкнутися до неї, вона розсиплеться як фарфорова ваза, а найменший подув вітру понесе її з собою, як осіннє листя. Занадто легкий одяг заставляв її здригатися від морозу, який несподівано вдарив на землю.
Жінка сумно вглядалася в невеличку, зроблену із мармуру могилку. У світлі місяця можна було прочитати епітафію, написану позолоченими, а може навіть золотими буквами:

“І нехай смерть тебе у нас украла
У холодні обійми свої
І земля твоє тіло до себе забрала
Але ти залишивсь у нашім житті”

Зверху над нею, якщо добре придивитись, можна було побачити, написане такими ж буквами, що й епітафія ім'я і роки життя:

Джеймс Гарольд Прескотт
(1980-1997)

Жінка сумно зітхнула і витягла із сумочки, яка була з нею, невеличку свічку і поставила її на мармурове покриття, попередньо запаливши сірниками. Вона стала на коліна, не зважаючи на сніг, схилила голову і молитвенно склала руки. Щось зашепотіла собі під ніс і з її очей полилися гіркі сльози. Потім, трохи сиплим, наче від простуди, голосом вона заговорила, звертаючись до надгробка:
- Пробач синку... Пробач, що живу на цьому світі більше за тебе...
Більше вона нічого не вимовила. Просто піднялася, востаннє кинувши погляд на могилу і попрямувала до виходу із безлюдного цвинтаря. Свідками того, що вона тут була залишилися могили, які, однак, нічого, нікому і ніколи не розкажуть.