По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, ізближались до Києва
з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни;
другий по одежі і по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по
пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий «козарлюга». Коні в їх
потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що ідуть не зблизька.
Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, взяли вони у ліву руку да й
побрались гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули
в гай, усяке зараз домислялось, куди вони простують. Крива доріжка вела до
Череваневою хутора, Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із
козацтва, що збагатилось за десятилітню рійну з ляхами. Річ тут про Богдана
Хмельницького, як він років з десяток шарпав з козаками шляхетних ляхів і
недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу, та після
війни й сів хутором коло Києва.
Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари; і любо було поглянути, як воно
розливалось по зелених вітах, по сукуватих, мохнатих дубах і по молодій травиці.
Пташки співали і свистали усюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом
неначе усміхалось. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони
ідуть у гості до веселою пана Череваня.
От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче
хмарами. Кругом обняла його річка з зеленими плавами, лозами й очеретами. Через
річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державські.
Замість ушул — рублена башта під гонтовим щитом, і під башту вже дубові ворота,
густо од верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що і вдень
і вночі сподівайсь лихого гостя — татарина або ляха. Так над ворітьми у башті
було й віконце, щоб роздивитись перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над
щитом — гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.
Під'їхавши гості під браму, почали грюкати шаблею в цвяхи. По гаю пішла луна, а
в хуторі не озивавсь ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і
стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця,
лізе да й гуторить само з собою.
— Враг його,— каже,— знає, який тепер люд настав! Приїде казна-що, казна-звідки
та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п'ятнадцять або двадцять
назад, так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге,
то-то бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й
досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в
свою голову! Ох, боже правий, боже правий!
— Се Василь Невольник,— каже тоді піп.— Однаковий і досі.
— Хто там грюкає, наче в свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.
— Да годі тобі розпитувать! — озвався піп. — Бачиш, що не татаре, то і впускай.
— Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник.— Та се ж паволоцький Дірам!..
Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.
— Одчини перше ворота,— озвався Шрам,— а потім біжи собі, куди хоч.
— Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник да й почав
іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою.— Гора з горою не зійдеться,
а чоловік з чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана
Шрама!
От одчинились ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його
син), схилившись, і в'їхали. Василь Невольник з великої радості не знав,
що й робити: кинувся до Шрама і поціловав його в коліно.
Хочеш більше, читай
тут.
ХОЧУ фотку Равен!